A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Семенівська громада
Житомирська область, Бердичівський район

Село Кикишівка

ІСТОРІЯ СЕЛА КИКИШІВКА

До складу Семенівської територіальної громади входить село Кикишівка Терехівського старостинського округу. Розташувалось це мальовниче село на лівому березі річки Клітенки, притоки Гнилоп’яті.

Походження назви села пояснюють тим, що у цьому місці річка Клітенка звивається і розширюється, наче кишка, і спочатку населений пункт називали Кишківка. Чому ж село нині має назву Кикишівка, залишається поки загадкою.

Село умовно поділено на три мікрорайони, які мають такі назви: Вигін – південна частина, Село – середня і Усадьба – західна частини села.

Коли ж з’явилась Кикишівка? На початку 50-х років минулого століття вчителем у Кикишівській школі працював Гаврило Григорович Богун (1901-1981) – відомий у нашому краї дослідник та краєзнавець. Він на околиці села виявив та дослідив залишки поселень черняхівської культури, доби бронзи та скіфського періоду. Це вказує на те, що село розташоване у вигідному для проживання місці, і що місцевість, на якій знаходиться населений пункт, була здавна заселена. Отже, мова про конкретний рік заснування села не йде.

Цікавим є питання першої писемної згадки про Кикишівку. Вперше у документах село згадується під 1610 роком. Так, в «Актовій книзі Житомирського гродського уряду 1611 року» читаємо наступне: «У 1610 р. виник конфлікт через маєтність Кикишівку. Ця маєтність належала шляхтичу Яну Ледоховському, але її забрали собі власники Бердичева Федір і Софія Тишкевичі. При цьому вони поставили нові межові знаки: великі хрести на чотирьох дубах. Саме це, очевидно, потягло за собою жорстокі конфлікти, які сталися чомусь під час весіль. Почалося все з того, що Федір Тишкевич запросив до Бердичева свого брата Остафія з оказії весілля шляхтича Микулинського з якоюсь Барбарою 13.02.1611 року. Остафій навіть не знав Микулинського, але прибув до Бердичева. Там у неділю Микулинський зі своїми слугами почав чіплятися до Остафія. Останній відступив до свого помешкання, але наступного дня конфлікт продовжився. Микулинський став чіплятися до гостя, коли той розмовляв із шляхтичем Криштофом Кевличем, навіть оголив шаблю, погрожуючи вбивством. Зчинилася бійка, у котрій було забито кілька слуг Тишкевичів та бердичівського війта Росовського».

На початку ХІХ століття село належало поміщику Бачинському. Після нього у поміщика Груддинського в селі «числилось крепостных селян мужчин 127, женщин 119, а также церковь и мельница». Дерев’яна церква в ім'я преподобної Параскеви, збудована у 1759 році колишнім поміщиком Станіславом Косткою-Бачинським, стольником Овруцьким, проіснувала до 1939 року, після чого її розібрали. Млин був водяний, знаходився при в’їзді у село зі сторони села Бистрик. Діяв і винокурний завод, як власність поміщика Огоновського.

Більш ґрунтовна згадка про село зустрічається у праці відомого українського краєзнавця Лаврентія Похилевича (1816-1893) «Сказанія о населенныхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи» (1864). Згідно його інформації, у цей час у селі проживало 475 жителів, що сповідували православ’я, та 18 католиків. Четверта частина села належала державі (конфіскована владою у 1832 році після придушення Листопадового повстання 1830-1831 рр.). Інші три чверті належали поміщику Онуфрію Борженському (відійшли йому після відмежування від церковних земель).

Станом на 1 січня 1900 року «у селі було 112 дворів, у яких проживало 823 жителі. З них : чоловіків 405, жінок 418. Основним заняттям селян було землеробство. За селом числилося 967 десятин землі, з яких 362 десятини належали поміщикам Людвігу Казимировичу та Пауло Казимировичу Гумницьким, власникам села. 43 десятини належали церкві, і 562 десятини знаходились у користуванні селян. Поміщицьке господарство вів орендатор Іван Євстихієвич Рудницький. У селі 1 православна церква, 1 церковно-приходська школа, два водяні млини і один вітряк, якими завідував орендатор Олена Володимирівна Самбор.

Пожежна частина нараховувала 2 діжки, 2 багри і одні граблі. Запасний продовольчий капітал селянської общини становив 2467 рублів 97 копійок».

У 1904-1905 рр. Російська імперія вела війну проти Японії за чужі землі на Далекому Сході. Жителі села Кикишівки знали про цю війну не лише з підручників історії чи художніх книжок, а й з розповідей безпосереднього учасника тих подій, односельця Івана Мізерного. Як і багато наших земляків, молодий, високий юнак був призваний відбувати військову повинність, служив на Тихоокеанському флоті. Коли розпочались бойові дії з японцями, Іван Мізерний перебував на крейсері «Варяг», екіпаж якого не скорився на милість ворога, не здався, не приспустив Андріївський прапор, а затопив корабель. Разом із іншими членами команди Івана Мізерного спочатку інтернували, а після тривалих поневірянь він повернувся до рідного села. «Дід матрос» – так звали його односельці. До кінця свого життя він мурував односельчанам грубки, щоб було тепло в оселях.

Великі зміни у селі відбулись після Жовтневого перевороту 1917 року. У 1922 році бідняки села організували колектив із 33 родин, який отримав в обробіток 120 десятин землі. У 1924 році в селі сформувалась парторганізація, лідером якої став Машкара, а 14 листопада 1925 року була утворена Кикишівська сільська рада, яка діяла впродовж двох десятиліть.

У двадцятих роках у Кикишівці діяла чотирирічна трудова школа. У звіті про роботу шкіл Бердичівщини за 1928-1929 навчальний рік вказується, що «учні школи ходили на екскурсії на цукроварню, до червоноармійців у табір села Терехови, до колективу Котовського, де маються різні сільськогосподарські машини». Дітей також привчали до праці. Так, у газеті «Голос праці» від 18 квітня 1925 року у статті «Праця загону юних піонерів» читаємо таке: «Загін юних піонерів у нас засновано 18 вересня 1924 року. Зараз же, з наступом польових робіт кожен піонер працює в полі». В іншому номері міської газети за 7 лютого 1925 року читаємо таке: «Над нашим селом узяв шефство шкірзавод «Спартак». Робітники заводу приїжджають до нас, проводять бесіди та привозять подарунки. Єднання між селянством та робітництвом заводу цілковите».

Окрім робітників шкірзаводу «Спартак» шефами села Кикишівки були також червоноармійці 13-го кавалерійського полку 3-ї Бессарабської дивізії під командуванням комбрига Григорія Котовського. Тому 25 листопада 1925 року по смерті відомого воєначальника колективному господарству села Кикишівка надали ім’я Григорія Котовського.

5 січня 1930 року на засіданні президії Бердичівського районного виконавчого комітету голова Кикишівської сільськогосподарської артілі імені Котовського В.М. Якименко інформував, що «колектив об’єднується в 63 господарствах, 110 чоловіків та 60 жінок, має 250 гектарів орної землі. Активними трудівниками на ланах були І.Х. Степанець, М.Я. Машкара, З.П. Гнатюк, М.Д. Грабівський. У селі діє семирічна школа, проте не всі діти навчаються. Потрібно ліквідувати неписьменність серед колективу. Жителями села подано ще 50 заяв про вступ до колгоспу».

У часи Голодомору колгоспники для того, щоб із полів не крали врожай, організували вартування на полях. Незважаючи на жорсткі та жорстокі за своєю суттю заходи, до яких вдавалась держава, у Кикишівці голова артілі М.Д. Грабовський приховав від влади частину зернових відходів та корму для худоби та потім таємно роздавав бідноті. Так було врятовано від смерті десятки односельчан. Проте повністю зупинити наступ голодної чуми у Кикишівці не вдалося – у 1932-1933 рр. загинуло 10 чол., імена яких на сьогодні встановлено.

У 1936 році колгосп імені Котовського вийшов у число передових району. У селі діяли риборозплідники та ставки площею 12 гектарів.

Мирну працю селян перервала війна, яка прийшла у Кикишівку 5 липня 1941 року. 147 жителів села зі зброєю в руках пішли боронити рідну землю від нацистських загарбників, 80 із них не повернулись із фронтів Другої світової. Звільнили село від окупантів 6 січня 1944 року. На сільському цвинтарі поховано двох воїнів Радянської Армії, які загинули при звільненні села у січні 1944 року. Там же на цвинтарі при вході кладовище знаходиться пам’ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків, який встановили у 1994 році. Перед скульптурою матері, що тримає рушник та солдатську каску, покладено 6 плит з іменами воїнів-земляків.

Після визволення жителі села приступили до мирного будівництва. За відсутності техніки вручну орали землю, засівали поля. На ланах працювали жінки та діти, адже чоловіків було обмаль. Для того, щоб обігріти свої оселі, люди копали торф, поклади якого віднайшли на берегах Клітенки. У долині цієї річки, за ставком (та місцевість називається Зарічок) і досі є залишки ям, де видобували торф та сушили його.

У 1950 році колгосп «Маяк» села Терехове та колгосп імені Котовського села Кикишівка об’єднались в один колектив імені Котовського з центром у селі Терехове. Тоді ж поступово з’являється така спеціалізація у відділках колгоспу: у Терехівському – молочно-тваринницький напрям (ферма з великою рогатою худобою), у Кикишівському – свинарство. Тут також відгодовували телят, діяли вівчарня, пасіка (бджолиних сімей на пасіці утримували більше сотні). При Кикишівському відділку існували великі сади із різними сортами яблук та груш. У 50-х роках тут заклали яблуневий сад, а поруч – черешні різних сортів та виноградник.

11 серпня 1954 року внаслідок укрупнення сільських рад Кикишівську сільську раду ліквідували, її функції передали до Терехівської сільської ради.

У селі живуть і працюють трудолюбиві люди. Серед них ветеран Другої світової війни Яків Минович Машкара – агроном за спеціальністю і за покликанням. За трудові подвиги, за високі врожаї він нагороджений найвищою нагородою Радянського Союзу – орденом Леніна. Чабан колгоспу Василь Ковальчук нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Далеко за межами Житомирщини стало відомим ім’я великого землероба і механізатора, вихідця з Кикишівки Миколи Лавріновича Чорноуса. Багато років він займався обробітком ґрунтів, вирощуванням цукрових буряків та зернових культур, обслуговуванням потреб тваринництва. Неодноразово обирався депутатом сільської, районної та обласної рад. У 1978 році йому присвоєно звання «Заслужений механізатор сільського господарства України». За великі успіхи у праці та громадській діяльності М.Л. Чорноуса нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора (1972), двома орденами «Знак Пошани» (1965, 1976), орденом «Дружби народів» (1982).

У селі вміють і працювати, і відпочивати. Таким був Олексій Гнатович Швець – завідувач сільським клубом села Кикишівка, палкий любитель спорту, співу та музики. Саме завдяки йому у селі діяла одна з найкращих у Бердичівському районі футбольна команда. Величезними є заслуги О.Г. Швеця і в роботі органів місцевого самоврядування. Він був багаторічним головою Кикишівського сільського комітету, підпорядкованого виконкому Терехівської сільради. У цій роботі ним проявлено талант організатора, цілеспрямованість, чуйне ставлення до проблем різних категорій населення.

У 1967 році школу в Кикишівці закрили, як неперспективну, та реорганізували у початкову. А згодом і зовсім ліквідували, як багато інших шкіл Бердичівського району. З цього часу учні села їздять на навчання до шкіл сусідніх Терехового, Маркушів, Бистрика. А як закрили школу, село стало старіти, адже молодь стала переїздити до міста. Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 280 осіб, з яких 109 чоловіків та 171 жінка. На початок 21-го століття у Кикишівці у 103 дворах мешкало 268 жителів, переважно пенсійного віку (перепис 2001 року).

У 1969 році колгосп імені Котовського очолив Володимир Йосипович Жабко. Під його керівництвом колгосп тричі виходив переможцем у Всесоюзному соціалістичному змаганні, неодноразово нагороджувався перехідним Червоним Прапором, грамотами.

90-і роки минулого століття видалися важкими для економіки села. Місцевий колгосп занепав. Розпад колективного господарства призвів до масової руйнації молочнотоварних ферм, тракторного та автомобільного парків, сіносховища, адміністративного приміщення, будівлі дитячого садочка, ветеринарної амбулаторії тощо. Багато людей втратили роботу і змогу стабільно прогодувати себе та свої сім’ї.

Та з початку 2000-х сільське господарство стало поступово розвиватись. У Кикишівці запрацювало сільськогосподарське підприємство «Віра», яким керував Олександр Анатолійович Пушкарук. Його справу нині продовжує син Дмитро, який керує фермерським господарством «АГРОДІМ+». Також полях обробляє фермер Геннадій Коваль. Відродилась і така галузь, як свинарство – у селі її розвиває Віктор Миколайович Чорноус – син відомого механізатора Миколи Чорноуса.

15 жовтня 2016 року у відповідності до адміністративно-територіальної реформи, яку запровадили в Україні, на Бердичівщині з’явилась Семенівська територіальна громада, до складу якої увійшло село Кикишівка.

Попри свою віддаленість від міста село не втрачає зв'язок зі світом. Так, на початку лютого 2021 року село отримало доступ до всесвітньої мережі Інтернет: роботи з будівництва оптоволоконної лінії до села виконав бердичівський провайдер Xnet, першим абонентом став фельдшерсько-акушерський пункт.

П.В. ПУШКАРУК,

вчитель історії Хажинської ЗОШ І-ІІІ ст., краєзнавець.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь